Історію ХХ століття часто пишуть мовою цифр, сухих дат та масштабних трагедій. Але справжня історія фіксується в усних переказах родин, які пройшли крізь млинові жорна тоталітарних режимів і вистояли завдяки релігійним оберегам, воїнській честі та абсолютній людяності.
Це хроніка кримськотатарського роду Чувадар та українського козацького роду Черненко. Історія про те, як покоління воїнів рятували життя інших у найнайстрашніші часи, і як це добро врешті-решт повернулося їхнім нащадкам.
Частина I. Прадід Осман. Проти чекістів та нацистів
Усе починається в Бахчисараї. Дід Осман Чувадар був людиною глибокої віри та честі. Свого часу він здійснив три паломництва до Мекки (хадж) за себе, а четвертий — за хвору багату жінку, за що отримав у подарунок морський корабель. Згодом він продав судно, щоб повернути кохану дружину з еміграції в Туреччині назад до Криму — жінка захворіла на чужині на ностальгію. Родина оселилася в Бахчисараї на вулиці, яка нині зветься Танкістів, бо викупити родовий будинок вже не змогли. Він прилягав до ханського палацу в Бахчисараї і зараз там розташований етнічний музей кримсько-татарського народу.
Подвиг перший: розстрільна стінка ОДПУ
У 1920-х роках, у часи НЕПу, Осман Чувадар служив управляючим у підприємця-єврея. Коли радянська влада почала репресії проти непманів, Осман виявив шляхетність і допоміг своєму компаньйону таємно втекти зі своїми статками до Туреччини.
Після цього прийшли комісари й почали вимагати у прадіда гроші та золото, оскільки він був управляючим і, на їхню думку, повинен був мати капітал втікача. Грошей багатія у Османа не було — лише власні. Його поставили до стінки, але нічого не вибили, і прадід нікого не видав. Згодом ці власні збережені гроші допомогли родині врятуватися від голоду по дорозі в вагонах під час тотальної депортації 1944 року.
Подвиг другий: німе свідчення під Сімферополем
У 1941 році вибухнула нова війна. Дорослі сини Османа — Мамут та Амет — пішли на фронт. Третій син, Осман-молодший, теж служив водієм санітарної машини під керівництвом єврея-інтенданта. У 1942 році під Севастополем машина потрапила під нищівний обстріл. Пораненого Османа червоноармійці поклали під кущі, пообіцявши зачекати, але просто кинули помирати. Стікаючи кров'ю, хлопець повзком дістався батьківського дому в Бахчисараї. Після одужання він знову пішов на фронт, де і зник безвісти.
Тим часом його керівник, єврей-інтендант, потрапив до нацистського полону в табір під Сімферополем. Розуміючи, що на євреїв чекає негайний розстріл, офіцер пішов на ризик: він назвався іменем свого тоді ще не зниклого підлеглого — Османа Чувадара.
Дізнавшись від сусідів, що «син Осман» у таборі, старий батько зібрав їжу, речі й пішов забирати хлопця. Біля воріт концтабору до нього вивели чужу людину. Єврей тихо зізнався, що служив із його сином і взяв його ім'я, щоб вижити. Прадід Осман німцям нічого не сказав і підіграв полоненому, визнавши його «своїм сином».
Завдяки підтвердженню Османа Чувадар, урятований офіцер зміг вижити і працював у німецькому штабі як перекладач до 1943 року (ось звідки росіяни приписують співпрацю кримських татар з німцями). Тоді з німецькими документами на Кавказі він перебіг лінію фронту до червоних, де його відновили у званні.
16 травня 1944 року в дім на вулиці Танкістів зайшов радянський майор. Це був той самий інтендант. Він прийшов особисто вклонитися старому Осману за подароване життя і дякував йому. Про депортацію змовчав. А вже за два дні, на світанку 18 травня, радянські солдати депортували всю родину Чувадарів з Криму.
Частина II. Дід Амет. Від Сталінграда до Потсдама і порятунок «Марби»
Другий син Османа, Мамут, загинув під Ленінградом, на кривавих рубежах біля Пулковської обсерваторії (дід Амет особисто знайшов його могилу).
Сам Амет Чувадар пройшов усю війну на найважчих напрямках. Офіційно за особовою справою він ще з вересня 1939 року, прибувши з білоруського міста Жлобин, перебував у Львові на Головпоштамті як військовий. З 1941 року він служив і воював на передовій: пройшов пекло Сталінграда та оборонні бої за Кавказ, за що був відзначений бойовими медалями. Його видатні командирські заслуги були нагороджені Орденом Олександра Невського — винятковим полководницьким орденом для офіцерського складу.
За те, що він успішно організував та забезпечив пересилання понад 500 тисяч рублів від звичайних солдатів додому, під час Берлінської операції, його нагородили Орденом Вітчизняної війни. Після капітуляції Німеччини Амет виконував завдання найвищої державної важливості — забезпечував урядовий зв'язок та поштову безпеку під час історичної Потсдамської конференції лідерів країн-союзників. Через тривале виконання військових обов'язків у Європі повернутися до Львова він зміг лише у 1947 році, після чого звільнився зі служби і продовжив працювати на Головпоштамті головним бухгалтером.
Знаючи про депортацію свого народу, Амет прийняв важке рішення не повертатися до Криму. Коли його доньці (мамі автора цієї історії) виповнилося 18 років, Амет, використовуючи свій залізобетонний бойовий авторитет, ордени та друзів в НКВД, зміг офіційно вирвати її та молодшого сина з узбецького заслання і забрати до Львова — адже до 18 років спецпоселенців з комендатур не випускали(син вивезений нелегально, це був величезний ризик в ті часи).
Подвиг третій: порятунок від сталінського Сибіру
У Амета, все життя після війни, був близький друг-єврей на ім'я Абрам. Відома його історія. Коли він потрапив у нацистський полон, то виявив хитрість — прикинувся арабом і замість Абрам назвався Марбою (перевернуте ім'я-анаграма). Німці повірили, залишивши його живим як перекладача. На фронті Марба втратив ногу.
Після війни в СРСР почалися жорстокі чистки тих, хто перебував в окупації та працював на німців. Безногому Марбі загрожувало заслання в Сибір від НКВС за роботу перекладачем. Тоді головбух Амет Чувадар, маючи величезний авторитет фронтовика-орденоносця та друзів в органах НКВС, проявив сміливість і взяв безногого Марбу під своє крило на роботу на поштамт, чим і врятував друга від репресій.
Борг честі
Марба нічого не забув. Після смерті діда Амета він повернув борг честі його дітям. Будучи ветераном війни, він отримував гроші та фінансову допомогу від Ізраїлю. Марба вже в 2000-ні по одному разу допоміг грошима доньці Амета (мамі автора) та її брату. Коли дядькові не вистачало коштів, щоб побудувати гостьовий будинок у Судаку, Марба виділив велику суму і цим допоміг нащадкам роду повернутися на рідну землю.
Частина III. Дніпро. Сила двох великих родів
Дочка Амета вийшла у Львові заміж, і згодом родина переїхала до Дніпра. Батько автора статті служив пожежним інспектором у воєнізованій пожежній охороні на надсекретному ракетному підприємстві, яке тоді офіційно маскували під назвою «Автозавод» (нині — легендарний «Південмаш»).
У Дніпрі й народився автор цієї історії. Саме тут кров елітної гвардії Кримського ханства по материнській лінії зустрілася з іншим потужним коренем. Дід автора, Григорій Петрович Черненко, належав до старовинного козацького роду. Більше того, мама автора з'явилася на світ від жінки-козачки, у чиєму роду були виключно отамани.
Військова доблесть двох народів переплавилася у спадкову майстерність. Роботі з деревом хлопця навчав саме дід Григорій Черненко. В українському селі Приют (Дніпропетровська область) онук отаманського і ханського родів вперше взяв до рук рубанок і відчув силу ремесла.
Коло Саваб повертається додому
У 1990-х роках світ зруйнувався вчергове. Радянський Союз розпався, оборонні гіганти зупинилися, грошей не було. Онукові Хаджі Османа та діда Амета доводилося буквально виживати, маючи на руках трьох маленьких дітей.
Тоді чоловік прийшов до майстерень дніпровських годинникарів. Він просто запитав, чи не потрібна їм допомога в реставрації дерев'яних корпусів антикварних годинників. Майстри зраділи тонкій роботі з деревом, якій колись навчив дід Григорій у Приюті. На довгі роки автора задіяли в їхній роботі, що дало стабільний заробіток і додаткові гроші, щоб прогодувати себе та своїх трьох дітей.
Ці годинникарі були євреями.
Коло замкнулося через пів століття в іншому місті та за інших обставин. В ісламській культурі є поняття Саваб — благочестивий вчинок, добро, зроблене безкорисливо під поглядом Бога. Всесвіт виконав закон абсолютної справедливості. Прадід Осман рятував єврея від комісарів та єврея від нацистів у Криму. Дід Амет рятував єврея від НКВС у Львові. А через 50 років єврейські майстри в Дніпрі дали роботу і порятунок їхньому онукові та трьом правнукам. Добрі вчинки роду Бог повернув нащадкам.
Нова варта: воїнський спадок у дії
Сьогодні історія обох родів отримала своє найвище сучасне продовження. Коли над рідною землею знову нависла загроза, в жилах нащадка отаманів та ханських гвардійців озвалася козацька кров. Він не залишився осторонь і став волонтером, присвятивши себе захисту України.
Продовжуючи справу своїх предків-оборонців, він заснував Центр військової підготовки «Січеслав». Головна мета центру — навчити українців найважливішому: професійно та безстрашно боронити свою землю.
Сьогодні «Січеслав» об'єднує покоління та гартує нових воїнів:
- Виховання майбутнього: навчання дітей через військово-патріотичну гру «Джура».
- Формування духу: вишколи для патріотичної та свідомої молоді.
- Підготовка добровольців: базові військові курси для тих, хто йде на фронт.
- Підвищення кваліфікації: професійні тренінги для чинних військовослужбовців.
- Цивільна оборона: тактична медицина та основи виживання для цивільних громадян.
Коло Савабу перетворилося на масштабний рух. Добро, яке колись рятувало одну родину, сьогодні трансформувалося у знання, які рятують тисячі житів на передовій та в тилу. Родовий воїнський сувій-оберіг знову став символом реального, дієвого захисту Батьківщини.
Цей закон милосердя передавався по жіночій лінії так само непохитно, як і чоловіча відвага. Кримськотатарська прабабуся все життя суворо навчала маму автора головному правилу: «Коли бачиш, що людина просить гроші — завжди давай». Цей життєвий заповіт про безкорисливу допомогу кожному, хто опинився в нужді, став духовним фундаментом сім'ї.
Сьогодні автора гріють спогади тітки Фатьми, записані видатним художником Мамутом Чурлу, мініатюрний Коран розміром 7,5 см та довгий воїнський сувій-оберіг довжиною 1,60 метра, який колись належав його 5-разів прадіду — начальнику охорони кримського хана. Ці святині мама берегла все життя і передала сину після своєї смерті.
Головною справою життя є збереження історії не лише свого роду, а всієї України і виразом цього стало створення Музею боротьби за Україну де розповідається про оборону цих земель від загарбників впродовж тисячоліть.
Але найбільший спадок, який залишився в цій родині воїнів, майстрів та отаманів — це знання про те, що чисте людське добро ніколи не зникає безвісти, а заповіт прабабусі продовжує берегти вже нові покоління.
Немає коментарів:
Дописати коментар